Коли я дивлюся на фотографії, зроблені на озері Тілічо, не бачу в ньому жодної родзинки. Просто вода біля підніжжя обмерзлої гори. Це можна сказати знімку, блідій копії, але ніяк не оригіналу. Коли ти приповзаєш до нього, розтративши на нескінченному підйомі весь запас життєвої енергії, воно — Велике озеро настільки велике, а ти — людина настільки мала, що все, на що ти маєш право, — тихо молитися.
Маршрут: БЛТ (базовий табір Тілічо) — озеро Тілічо — БЛТ — Хангсар.
Пройдено: 20 км за 10 год.
Загальний підйом – 1200 м, загальний спуск – 1500 м.
Висота над рівнем моря: максимальна — 5000 м, ночівля — 3734 м.
Місцевість: щільний фірн, кам’яниста сипуха.
5:00. Попри вчорашні посиденьки ми прокинулися якихось 6 годин після того, як, попри нічний холод, заснули. Цим негарним реченням я спробував передати той дискомфорт, який відчуваєш, коли тобі водночас жарко, холодно, тісно і трохи бракує кисню.
У сусідніх номерах ще спали (чутність там чудова), зате на кухні вже вповні кипіло життя, і мені без проблем удалося роздобути два літри окропу за захмарними цінами. Хмар, до речі, немає й близько, небо ще всіяне зірками, з рота валить пара — я напружено міркую, як одягтися для сходження.
Поки ми одягалися (термобілизна, фліс, вітровка, маска, рукавиці) і пакували наплічник (пуховики, термос, шоколад, печиво, горішки), остаточно стало ясно, що Тарас до озера не піде (посиденьки, однак).
6:00. Виходимо з табору. Здається, ми перші. Втім, ненадовго — лише за півмилі (прикольне слово, набагато прикольніше, ніж півкілометр) від бази нас доганяє Стас (вашингтонець, що живе в Ізраїлі). Разом шукаємо, як переправитися через струмок. Удень його запросто можна перейти по каменях, але за ніч вони вкрилися товстою плівкою льоду, і доводиться шукати мілке місце, де не страшно буде проскочити просто по льоду.
Стас утік уперед. Нам його швидкість і не снилася. Вершини гір позаду вже залиті сонцем, ми ж поки мерзнемо в тіні. Видно, як із табору висуваються все нові й нові групки трекерів.
8:50. Від самого базового табору й досі підйом був нескінченною «косою полицею» — прямою стежкою, що траверсує схил під невеликим кутом. І ось нарешті починається серпантин. Це означає, що перевал уже десь поряд (по горизонталі), але суттєво вище за нас.
гірські козли
на вершинах уже сонце
підйом косою полицею
мікро-людина
Навколо багато туристів (насправді вони досить далеко, просто видимість хороша). Нас наздогнали й обігнали майже всі знайомі по треку: голландці, німці, соківський йог і навіть вічно загублений Паганель. Я почуваюся непогано (серце й дихання в нормі), але ноги категорично не хочуть переставлятися. Просто дика слабкість і млявість у кінцівках. Робимо привал, і я знімаю наколінники, щоб поліпшити циркуляцію крові. Не пам’ятаю, чи зняв термобілизну, але порівняно з ранком повітря стало набагато теплішим.
9:33. Зустріли Стаса, він уже повертається з озера. А ми тільки підбираємося до зони снігу. Він дуже щільний, торішній. Бахіли можна було й не вдягати — сніг навіть не намагається лізти в кросівки.
проходимо перевал
вид із перевалу Тілічо
10:00. Останні метри й хвилини до озера тягнуться нескінченно довго. Я як зачарований дивлюся на сяючу стіну гір. Слава Богу, ноги в цей час не стоять на місці, а продовжують дріботіти ліліпутськими кроками.
по снігу в кросівках
снігові прапори над хребтом
останні метри
10:32. Нарешті підходимо до озера. Я давно розпланував послідовність дій. Отже так: перше — зняти наплічник, друге — витрусити з нього все на сніг, третє — одягнути пуховик, четверте — упасти на порожній наплічник, п’яте — зловити кайф, шосте — випити чаю. Такі прості радощі життя в поєднанні з відчуттям виконаного обов’язку й приголомшливими краєвидами створюють непередавану атмосферу свята. На щастя, майже всі туристи вже втекли вниз, і ми лишаємося з Тілічо практично наодинці.
До речі, це так тільки мовиться, що ми дійшли до озера. Берег дуже високий, від нас до води не менше 100 метрів по вертикалі й 300 метрів по горизонталі. Оцінка дуже приблизна, швидше за все геть хибна. Тут взагалі неможливо щось виміряти. Озеро пригнічує своїм масштабом, поруч із ним усе здається крихітним — і спуск до води, і льодовик, що сповзає з гори просто у воду, і величезні, судячи з усього, айсберги, що розтинають блакитні води Тілічо. Незрозуміло, чому озеро не замерзає (лише вузька смужка льоду протягнулася до центру від північного берега).
льодовик обривається в озеро
інформація про озеро Тілічо
11:00. Знімаємо пуховики, ідемо назад. Ноги набралися сил і йдуть набагато краще. Зате сніг трохи підтанув і стало слизько — якщо йти втоптаною стежкою, постійно зісковзуєшся на вибоїнах від чужих ніг. Іду паралельно стежці нетоптаним снігом, так трохи простіше.
11:30. Назустріч повзуть нав’ючені носії. Це та сама експедиція пенсіонерів. Самі дідусі цілком бадьоро крокують за кілометр позаду.
вервечка портерів
носій на привалі
шерпа і його тюк
12:00. Ми пройшли перевал і нарешті вибралися із зони снігу. Іти сухою стежкою набагато приємніше й простіше — на спуску розвиваємо непогану швидкість. Нарешті — а то набридло почуватися равликом на схилі (© А. і Б. С.). Мчимо повз льодовики й сонячні відблиски, повз яків, що пасуться, і пастуха, що обідає, повз давно розталий струмок.
яки, що пасуться
намет пастуха
червона гілка
13:00. Увірвалися в базовий табір. Там на диво порожньо — усі «наші» вже пішли, а новий «заїзд» чомусь ще не підтягнувся. Учора в цей час тут кипіло життя, люди билися за кімнати, їли рис і читали книжки незрозумілими мовами. А сьогодні нікого, лише Тарас у гордій самотності штудіює Пелевіна.
Замовляємо обід. Зазвичай у меню непальських гестхаузів є два види поріджу (каші) — oat (вівсянка) і ще якийсь (забув назву). Тож ніколи не беріть цю другу кашу — дуже неприємна комбінація консистенції, смаку й запаху. Я каші дуже люблю, але цю їв із величезним трудом.
14:00. Покидаємо базовий табір Тілічо, попередньо розплатившись за рахунками. Два обіди, вечеря, окріп і ночівля обійшлися нам у 2685 рупій (це 35 баксів) на трьох — досить дороге місце.
Просто на ходу починаю засинати. Ранній підйом, недавній обід і гурджиївські казки (занудство, занудство, занудство) мене доконали. Спати і взагалі не дивитися під ноги, пересуваючись сипухою, дуже шкідливо для здоров’я, тому я нарешті змінюю платівку в плеєрі (Алілуя!!!).
Ставлю добірку бадьорої музики, спеціально скомпільовану перед поїздкою в Непал. Усе починається з «One Shot at Glory» Judas Priest, потім «Call My Name» Dee Snider і далі понеслося — цілий склад старого доброго хеві. Музика буквально вдихає в мене сили, розправляє крила, прим’яті наплічником. Пульсуючий ритм із вух напряму передається в ноги, і я несуся вперед, як ужалений.
Мені вистачило однієї години музичних ін’єкцій, щоб повністю відновити сили. Тепер можна було перемикатися на щось спокійніше, щоб «допінг» не приївся і не втратив свого чудодійного впливу в майбутньому. Починаю слухати книгу Бернгарда Гржимека — «Від кобри до ведмедя гризлі». Чоловік дуже цікаво пише про свою роботу (він директор Франкфуртського зоопарку), різних екзотичних звіряток і про те, як людина поганить природу.
дорога назад
17:00. На вході в Хангсар зустрічаємо Паганеля. Як заведено вечорами, він розгублено втупився в екран GPS-ки, періодично озираючись на всі боки. Ноги підкошувалися від втоми, і вже темніло, тому я не став його фотографувати. А шкода — здається, у мене не лишилося жодного кадру з цим мальовничим туристом.
Успішно вселяємося вже в знайомий готель. Наші речі, залишені на зберігання, цілі-цілісінькі й почуваються чудово. Зате ми настільки виснажені, що вечеряємо за скороченою програмою (без карток і довгого обговорення перспектив на завтра). Встигаю лише стисло описати в блокноті цей день і відзначити той факт, що за час нашої нетривалої відсутності встигло змінитися меню. Ціни трохи підросли, але це й правильно, бо до того тут було непристойно дешево.
Усім спати. Завтра розв’язуватимемо житлову проблему.
Це ще не кінець! Звіт регулярно доповнюється новими статтями. Підписуйтесь на RSS і , щоб стежити за оновленнями.