Прощавай розум — так я хотів назвати, цю статтю про фільм Мартіна Скорсезе «Острів проклятих».З перших кадрів я зрозумів, що кіно мене захопить і не треба цьому чинити опір. Не треба намагатися все зрозуміти і передбачити розкриття таємниці. Це тільки завадить чаклунству. Режисер знає свою справу і все буде красиво!Жодного MTV-шного миготіння, і нескінченних «бубух-бах-дих»-розвитків сюжету. Знято дуже спокійно. Але ось «спокоєм» тут і не пахне…
Цитата з класики.
В «Острові проклятих» немає нічого нового, але старе так добре пошитий і підігнаний один до одного, що не може бути й мови про пил століть.Перше, що спадає на думку це Хічкок. Я до ладу не дивився його фільмів, але не впізнати почерк майстра саспенса просто неможливо. Потоки неприродно яскравої крові, демонічна природа та музика-музика-музика.Друге, це сюжети-перевертні на кшталт «Бійцівського клубу», «Шостого почуття» та купи інших. Це коли під завісу нарешті тобі дають зрозуміти, що все було не так. Осяяння запізніле, але в цьому весь кайф.Безсмертні образи буквально сидять один на одному — Ганнібал Лектор, Особлива думка (вбивство на озері, пошук правди всупереч усьому), Політ над гніздом зозулі, Дзвінок, Дванадцять мавп. А гуманна психіка на острові? Особисто для мене це пряме посилання до «Чорного ченця» Акуніна, який, у свою чергу, — суцільна компіляція з класики.Найкумедніша асоціація викликана перекрученою особою шизеючого персонажа ДіКапріо — вилитий вічний страждальник Фродо (Елайджа Вуд) з екранізації «Володаря кілець».
Спливаючі бульбашки.
Після розкриття «істини» (у лапках бо ця істина мені не подобається і приймати її я не хочу), в голові мимоволі починають спливати бульбашки спогадів. Вони спливають, лопаються і відкривають відсутні фрагменти головоломки. Раптом розумієш, чого так насторожилася охорона, коли федеральні маршали зійшли з порому. Розумієш, що означала сцена з незручним витягом кобури з-за пояса, і кому адресувалася записка «Біжи!».
Віра в себе.
Бравий федеральний маршал був приречений. Він дав переконати себе, що є психом. Я страшенно перепереживався, спостерігаючи за тим, як Тедді крок за кроком визнавав своє безумство. Безумець! Поки ти віриш у себе, у свою непорочність, ти невразливий. А сумніви чи тим більше каяття — прямий шлях у небуття.З іншого боку, у небуття вирушає один «ти», а на його місці виростаєш «ти» новий. Нове – це так цікаво. Може, й не варто чіплятися за старе?Думаю, що зміна самоідентифікації – досить ефективний спосіб зміни реальності. Треба б переконати себе у власній фінансовій геніальності. Може розбагатію.
Ще раз про кіно.
Фільм чудовий. Дивився і посміхався. Не тому, що було смішно — навпаки моторошно, просто відчувати і сприймати це так приємно, а в цьому фільмі почуття не залишають глядача ні на хвилину. Страх, цікавість, огида, агресія, смуток змінюють один одного та захоплюють за собою (прямо на «Острів проклятих»).